18 травня в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Ця травнева дата пов'язана з початком масової депортації кримських татар у 1944 році, яку згідно з Постановою Верховної Ради від 2015 року визнано геноцидом.
1944 рік трагічним відблиском назавжди увійшов в історію кримськотатарського народу. Протягом 18-20 травня тільки за офіційними даними радянської влади було примусово виселено 191 044 осіб. Iсторики, пов'язанi з кримськотатарським нацiональним рухом, наводять інші вражаючі цифри: 423 000 виселених, з яких 195 тисяч чоловiк загинуло в дорозi та протягом перших пiвтора року життя у спецпоселеннях (це становить понад 46 вiдсоткiв). Експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталія Беліцер стверджує: «Трагічні події, пов’язані з тотальною депортацією кримськотатарського народу у травні 1944 року і наступними десятиріччями насильницького утримання в місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму».
Інфографіка складена Ісаєвою О.О. за даними Кримськотатарського національного руху.
У курсі зарубіжної літератури в 11 класі вивчається повість «До останнього подиху» Таїра Халілова, в долі якого закарбувалася трагедія всього кримськотатарського народу. До речі, так називається і стаття про письменника на сторінках наших підручників для 11 класу рівня стандарту і профільного (авторки- Ісаєва О.О., Клименко Ж.В., Мельник А.О., Бицько О.К., УОВЦ «Оріон»).
Серед спогадів очевидців депортації кримськотатарського народу є свідчення і Таїра Халілова. 2009 року письменник згадував, що хоча сам він на той час був досить маленьким, проте і власні враження, і спогади старшої сестри, яка запам’ятала усі подробиці цієї трагедії, ніколи не залишають його. Переповнений болем за те, що відбулося, Т. Халілов стверджує, що влада заздалегідь ретельно продумала, «як непомітно ліквідувати цілий народ, щоб забрати його землю. Ні, вони не вбивали нас у газових камерах, але придумали більш витончений спосіб знищення: телячі вагони й спецпоселення, де вбивали повільно, але напевно».
Розповідь письменника про геноцид його народу вражає жахливими деталями: «Дорогою прямування ешелону, що тривала майже місяць, як і в місцях насильницького поселення, люди вмирали від голоду, хвороб, від нестерпних душевних мук і від нещасних випадків. Наприклад, у нашому вагоні жінка та її шестирічна дочка загинули від того, що вночі на них зверху впали погано закріплені дошки від нар з лежачими на них людьми. А на якійсь станції двоє голодних підлітків на привокзальному ринку вкрали чи то пару пиріжків, чи то пару булок, їх схопили й забили на смерть.
Дорогою нікому жодної медичної допомоги не надавали. Потребу справляли у відро, обгороджене в кутку вагона. Можна собі уявити антисанітарію, що панувала у вагоні, напханому людьми похилого віку, жінками та дітьми. (…) Повністю виснажених, а також брудних, хворих і завошивлених людей прирікали потім на вірну голодну й мученицьку смерть уже в місцях спецпоселення…».
Сім’ю Халілових поселили у дерев’яних бараках в лісовій глушині Костромської області Росії. Нестерпні умови, виснажена праця, голод і хвороби, постійний душевний біль не могли не позначитися на долі колись великої кримськотатарської родини. Після смерті батьків найменьших дітей Халілових віддали до дитячого будинку в Узбекистані. Таїр згадував, що кожного вечора на лінійці разом з усіма іншими дітьми змушений був співати «За детство счастливое наше спасибо, родная страна!».
Згодом він закінчив школу, відслужив в радянській армії, вступив до сільськогосподарського інституту, після закінчення якого, пропрацювавши два роки в Ташкентської області, з дипломом за фахом «учений-агроном, плодоовочівник-виноградар» 1971 року приїхав на рідну землю. І хоча такі фахівці дуже потрібні були Криму, проте, як тільки дізнавалися, що він кримський татарин, у той же час телефонували у міліцію. Після декількох таких невдалих спроб Таїр Халілов зміг повернутися на Батьківщину лише у травні 1990 року.